11 вересня 2001 року, коли я читав свій третій курс як професор історії Східної Європи в Єльському університеті, темою лекції була провокація.
Російські імперські спецслужби, а згодом і радянські, довели до досконалості мистецтво змушувати супротивників робити те, чого від них хочуть. Переконуючи їх при цьому, що вони діють із власних міркувань.
Коли трапляється щось жахливе, як от того дня, страждання – хоч би яким бажаним воно не було для тих, хто його спричинив, – не є головною метою. Вона полягає в тому, щоб загнати вас у такий психологічний стан, у якому ви зробите щось, що зашкодить вам ще більше.
Історія сповнена терористичних актів. Справжнє питання, сказав я того дня студентам, полягає в тому, що ви робите після цього. Ви не можете запобігти кожній жахливій події. Але ваша свобода починається з того, як ви на неї реагуєте.
На жаль, американці відреагували на 9/11 саме так, як хотіли терористи.
Ба більше – ймовірно, ми навіть перевершили їхні очікування, зробивши світ набагато гіршим і для себе, і для всіх інших.
Чому з’явився Трамп
Очевидною відповіддю на 11 вересня мало стати позбавлення себе залежності від викопного палива.
Якби ми не залежали від нафти, ми взагалі не були б настільки втягнуті в справи Близького Сходу. Якби ми інвестували в чисті джерела енергії, то могли б стримати глобальне потепління, запобігти подальшим війнам на Близькому Сході й не допустити формування в Росії вуглеводневої олігархії Владіміра Путіна.
Але цього не сталося. Президент Джордж В. Буш, безпорадний нащадок нафтової династії, не виявляв жодного інтересу до активнішого пошуку безпечних джерел енергії.
Терористи напали на нас, стверджував він, тому що «вони ненавидять нашу свободу». Проте після цього наш власний уряд почав цю нашу свободу обмежувати.
Новостворене Міністерство внутрішньої безпеки об’єднало під одним керівництвом різнорідні відомства (зокрема, структури, відповідальні за управління кордонами), розглядаючи все це насамперед як питання безпеки. Це заклало підвалини внутрішньої політики, яка ділить людей, що живуть в Америці, на «легальних» і «нелегальних», на «нас» і «їх», та створює концентраційні табори.
Саме поняття homeland – «батьківщина», яке відлунює нацистське захоплення поняттям Heimat, – було ще небезпечнішим. Тоді це була екзотична назва урядового відомства, не надто властива ані американській англійській, ані американським інституційним традиціям. Але відтоді це слово було нормалізоване в сенсі, який має виразно фашистське забарвлення.
За адміністрації президента Дональда Трампа головними загрозами дедалі частіше вважаються внутрішні вороги.
Ті, кого не визнають такими, що по-справжньому належать до країни.
Міністр оборони Піт Гегсет перетворює збройні сили на арену культурних воєн: чоловіки проти жінок, білі проти темношкірих. Майбутнім завданням військових має стати «оборона батьківщини». Збройні сили мають перетворитися на особисту міліцію правителя, яку можна буде використати для придушення опору Трампу.
Звісно, однією з головних причин приходу Трампа до влади стало американське вторгнення в Ірак у 2003 році – війна за власним вибором, яка була найгіршою можливою зовнішньополітичною відповіддю на 11 вересня.
Ця війна травмувала американців і зробила їх уразливими перед кандидатом, який зумів використати цю тему для здобуття влади – лише для того, щоб самому розпочати нові війни й зробити країну ще більш уразливою перед тероризмом. Вона також закріпила політичну економіку, в якій домінують військові витрати та державний борг. Замість того щоб боротися з майновою нерівністю, відсутністю соціальної мобільності та економічною незахищеністю сімей, ми вливали кров, переважно чужу, і гроші в пісок.
Як народ, ми пішли за сценарієм, який могли б написати самі терористи. Що ще гірше, наші обрані лідери стали співавторами цього сценарію.
Адміністрація Буша вигадала зв’язки між Іраком і терористами 11 вересня.
Зрештою це підірвало довіру американців до власного уряду й створило умови для появи такого політика, як Трамп. А ці вигадані приводи заклали основу для порушення одного з найголовніших принципів міжнародного права – заборони неспровокованих агресивних воєн.
Росіяни як послідовники американців
Готуючись до вторгнення в Ірак, американці стверджували: так само, як визволення було можливим у Східній Європі, воно можливе і на Близькому Сході. Звісно, ситуації були зовсім різними: одна справа – позбутися диктатури зсередини країни, і зовсім інша – робити це шляхом іноземного вторгнення. Посткомуністичні лідери Європи мали уявлення про те, що має настати далі. Американці ж в Іраку такого уявлення не мали, вважаючи, що простого знищення поганого режиму буде достатньо для появи кращого.
Було б неправильно стверджувати, що очолюване США вторгнення в Ірак спричинило російське вторгнення в Україну більш ніж через десять років, у 2014 році.
Але американська війна, безумовно, полегшила Путіну завдання.
Він дійшов висновку, що великі держави можуть вторгатися в інші країни, прикриваючись грандіозною брехнею.
Однією з причин, чому я попереджав у 2013 році та на початку 2014-го, що Росія може вторгнутися в Україну і захопити Крим, була сюрреалістична пропаганда, яку поширювали російські медіа. Як і американська пропаганда 2002-го та початку 2003 року, вона була безглуздою.
Невдовзі після початку російського вторгнення я взяв участь у публічній дискусії в Празі. Емоції вирували. Одна людина у футболці з російським фашистським гаслом взяла мікрофон і запитала, чому Росія повинна дотримуватися будь-яких правил, якщо американці не дотримувалися їх в Іраку у 2003 році. Я відповів, що правила залишаються правилами: американське вторгнення було незаконним, але дві помилки не роблять одну з них правильною.
Це запитання було прикладом підходу, що випливав із внутрішньої логіки олігархічного режиму – але який також полегшили Сполучені Штати: не існує правди, немає правильного й неправильного, немає правил.
Американці стверджували, що боротьба з тероризмом вимагає усунення режиму – який, хоч і був жахливим, придушував ісламізм, що стояв за подіями 11 вересня. Росіяни довели цей абсурд до ще більшого рівня: українці нібито всі були геями, всі – нацистами і всі – євреями. Української держави нібито не існувало – але водночас вона пригнічувала росіян. Попри те, що Росія сама була авторитарним режимом, вона нібито мала принести демократію Україні, яка вже була демократичною державою.
Відповідати, як українці
Наприкінці 2021-го та на початку 2022 року, коли Росія готувала своє друге вторгнення в Україну, тінь Іраку все ще нависала над подіями.
Двома десятиліттями раніше США збрехали про підстави для вторгнення в Ірак. Тепер вони говорили правду про російські плани вторгнутися в Україну. Хоча факти були очевидними, у 2022 році американцям було легше не вірити через брехню, яку їхній уряд поширював у 2002-му.
У результаті всі виявилися менш підготовленими, ніж могли б бути, коли почалася велика війна – як називають її українці.
Після провокації у 2001 році Америка відреагувала саме так, як хотіли терористи, і тим самим допомогла створити світ, у якому тероризм став настільки звичним явищем, що ми вже ледве розуміємо, коли доречно вживати це слово.
Путін і Трамп використовують його, щоб називати своїх ворогів терористами, хоча самі вдаються до державного терору. Сам Трамп нормалізував тероризм, намагаючись утриматися при владі силою в січні 2021 року. А злочинна агресивна війна Путіна проти України супроводжується масовими зґвалтуваннями, викраденням дітей і масовими стратами активістів на окупованих територіях.
Але найочевиднішим проявом терору є щоденні запуски дронів і ракет, спрямованих проти українського цивільного населення.
Я пишу це під землею, в Харкові, де цієї вночі вже втретє лунають сирени повітряної тривоги. Українці збивають більшість дронів, але ракети падають, вибухають і вбивають, тому що американці вирішили не надати Україні ракети для систем Patriot.
Частково це відображає солідарність терористів: посланці Трампа щойно були в Москві й вихваляли «цілі» Путіна. Це також побічний наслідок приреченої війни Трампа проти Ірану. США безглуздо витратили на Близькому Сході боєприпаси, які могли б урятувати життя в Україні.
Тож війна Трампа проти Ірану допомагає Путіну вести війну проти України.
І все ж війна Трампа є надзвичайно непопулярною – і, очевидно, програною. Він продовжує її навіть попри наближення проміжних виборів у США.
Можливо, сподівається: іранський режим зробить йому послугу, завдавши удару по території Сполучених Штатів. Тоді він зможе спробувати призупинити вибори або розгорнути ще більше американських військ у ще більшій кількості американських міст – і залишатися при владі необмежено довго.
Це один зі способів бажати перемоги терористам –
розпочати велику війну на Близькому Сході, виснажити власну оборону й сподіватися на найгірше.
Іран може піддатися на цю провокацію та здійснити смертоносну атаку, або ж Трамп може просто заявити, що така атака сталася. З огляду на всі провокації, брехню й терор після 11 вересня було б нерозумно не сприймати цей сценарій серйозно. І якщо це станеться, відповідь буде такою самою, як і в 2001 році: ваша свобода починається з того, як ви реагуєте.
Передусім не робіть того, чого терорист хоче змусити вас зробити.
Сидячи тут, у темні передранкові години, я згадую українців, яких бачив минулої ночі. Вони зібралися під землею на публічний захід, усміхалися, пили вино й говорили про ідеї. Вони не робили того, чого хочуть терористи. Не здавалися і не підкорялися, а самостійно думали про майбутнє.
Саме це сьогодні, в цю страшну річницю, повинні робити американці. Не піддавайтеся на провокації. Не входьте у ментальний світ терориста. Думайте самостійно. Лише тоді ми можемо сподіватися зробити наступну чверть століття кращою за попередню.
Стаття початково вийшла на сайті Project Syndicate і публікується з дозволу правовласника
Автор: Тімоті Снайдер,
перший голова кафедри новітньої історії Європи в Університеті Торонто
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.