Марін Ле Пен вступає в президентські перегони 2027 року в ситуації, яка раніше здавалася би нереальною.
Вона вже тричі програвала президентські вибори. У липні Паризький апеляційний суд залишив у силі її вирок у справі про нецільове використання коштів Європейського парламенту. Тим часом її партія – ультраправе «Національне об’єднання» – вже просувала була Жордана Барделла, молодшого лідера, який дедалі більше формує власну політичну ідентичність і здатний набирати в опитуваннях стільки ж голосів, як і Ле Пен.
І все ж вона починає кампанію, значно випереджаючи кожного іншого потенційного кандидата.
Поразки, які зміцнюють
У виборах не бере участі чинний президент Емманюель Макрон. Він уже двічі переміг Ле Пен – але також допоміг зробити її центральною фігурою політики.
Тож політичну спадщину Макрона можна назвати до певної міри іронічною.
Його перемога у 2017 році зруйнувала партійну систему, яка десятиліттями керувала Францією. Соціалістична партія та традиційні праві змінювали одні одних при владі протягом більшої частини існування П’ятої республіки. А 2017-го представник жодної з них не вийшов до другого туру президентських виборів.
Натомість Макрон об’єднав значну частину поміркованих лівих і правих навколо нової політичної сили та заявив, що старий поділ втратив актуальність. Послаблюючи партії, які традиційно займали простір між владним центром і політичними крайнощами, Макрон водночас зміцнив позиції сил, що протистояли йому ззовні.
Так макронізм і лепенізм стали взаємно формуючими політичними полюсами.
Макрон міг позиціонувати себе як європейський, ліберальний і республіканський бар’єр проти націоналізму. Ле Пен – представлятися головною альтернативою політичному порядку, який дедалі більше ототожнювали з Макроном.
В електоральному сенсі це влаштовувало обидві сторони.
Макрон двічі її переміг. Але кожна кампанія, в якій Єлисейський палац представляв Ле Пен головною загрозою, водночас зміцнювала її статус як його головної конкурентки. До 2022 року їхній другий поспіль вихід до другого туру вже не виглядав випадковістю. Це стало новою структурою французької президентської політики.
Показовим є порівняння з попереднім лідером ультраправих, Жаном-Марі Ле Пеном – батьком Марін. Його вихід до другого туру президентських виборів у 2002 році сприймався як загальнонаціональна політична надзвичайна ситуація. Жак Ширак тоді переміг, набравши аж понад 82% голосів.
Марін Ле Пен вийшла до другого туру у 2017 році, а потім знову – у 2022-му. Неодноразові поразки, за логікою, мали би послабити її. Але вони, навпаки, дали їй дещо корисніше – президентську впізнаваність і звичність. Для звичайного кандидата три поразки можуть означати політичне виснаження. Натомість Ле Пен раз за разом наближається до Єлисейського палацу більше, ніж будь-хто інший.
Тим часом система навколо неї стала менш цілісною.
Французька партійна система є фрагментованою, але дедалі більше характеризується домінуванням однієї політичної сили – ультраправого «Національного об’єднання».
Жоден із конкурентів Ле Пен не має електоральних позицій, співставних з її.
Старі правлячі партії залишаються ослабленими, табір Макрона насилу перетворюється на стійку політичну організацію, незалежну від свого засновника. А ліві залишаються розділеними як щодо лідерства, так і щодо стратегії.
Тому Ле Пен більше не є просто кандидаткою від руху-аутсайдера, який намагається пробитися у французьку політику.
Вона представляє найбільше консолідований електоральний блок. Макрон залишить Єлисейський палац у 2027 році, оскільки конституція не дозволяє йому балотуватися на третій термін поспіль – і Ле Пен ще ніколи не була такою близькою до того, щоб стати наступною господаркою Єлисейського палацу.
Економічне пояснення сили Ле Пен потребує більшої обережності, ніж просто риторика про французький «занепад».
Французька економіка не перебуває в стані колапсу. Вона залишається однією з найбільших економік Європи, має потужну інфраструктуру, високу продуктивність у багатьох секторах, значний промисловий потенціал і суттєвий обсяг іноземних інвестицій.
Навіть після складного 2025 року Франція залишилася провідним напрямком у Європі за кількістю іноземних інвестиційних проєктів.
Проте тенденція є менш обнадійливою.
Ernst & Young зафіксувала падіння кількості таких проєктів на 17% минулого року. Водночас кілька європейських конкурентів зміцнили свої позиції, а інвестори дедалі частіше вважають політичну стабільність, передбачуваність регулювання та витрати серед слабких сторін Франції.
Тому політична проблема країни полягає не у відсутності ресурсів чи потенціалу, а дедалі більше – у розриві між ресурсами, якими вона володіє, і тим, що, на думку громадян, вони отримують від держави.
Франція поєднує високі податки та масштабні державні витрати з відповідно високими очікуваннями людей.
Громадяни хочуть належної роботи лікарень і шкіл, надійного транспорту, пенсій, ефективної поліції та певного рівня рівності між різними територіями. Коли це все виглядає дедалі менш надійним, державний борг залишається високим, а кожен уряд має проблеми з ухваленням бюджету або збереженням парламентської більшості – незадоволення переростає у запитання: чи здатна держава й надалі виконувати те, що обіцяє?
Всупереч вироку суду та молодшому супернику
Протягом значної частини свого лідерства Марін Ле Пен проводила те, що у Франції називають dédiabolisation – спробу позбутися стигми, успадкованої від її батька та старого «Національного фронту». Вона виключила Жана-Марі Ле Пена з партії, відмовилася від частини його найбільш провокаційної риторики, змінила назву організації на «Національне об’єднання» та зосередилася на професійному формуванні її публічного образу. Водночас партія й далі відстоює свої позиції щодо імміграції, громадянства та «національних переваг», які залишаються далеко за межами значної частини старого консенсусу влади.
Французька політика також змінила своє ставлення до «Національного об’єднання». П’ятнадцять років президентських кампаній, телевізійних виступів, парламентських дебатів та виборчих перемог поступово надали партії інституційної легітимності.
Вона отримала те, що старий «Національний фронт» рідко мав: визнання місця в інституційному житті.
Марін Ле Пен перемагала на муніципальних виборах. У 2022 році «Національне об’єднання» провело 89 депутатів до Національних зборів. Після виборів 2024 року його парламентська присутність стала ще більшою.
Політики «Нацоб’єднання» перетворилися на постійних учасників інституційного життя, а не на вічних аутсайдерів. Французькі виборці двічі спостерігали, як Марін Ле Пен дебатувала з Макроном на президентських виборах. Вони бачили її поразки. Бачили її повернення. «Національне об’єднання» не обов’язково стало поміркованим, але воно стало звичним явищем.
Теоретично правова ситуація навколо Ле Пен мала б перервати цей поступ.
У липні 2026 року Паризький апеляційний суд залишив у силі вирок у справі про нецільове використання коштів Європейського парламенту та засудив її до трьох років позбавлення волі: два роки умовно й один рік із відбуванням покарання під електронним контролем. А також присудив штраф у розмірі 100 тисяч євро.
Водночас суд скоротив термін заборони обіймати виборні посади до 45 місяців, 30 із яких були умовними. Тобто фактично частину вже було відбуто.
Відтоді зникла перешкода, яка заважала брати участь у виборах у 2027 році. Ле Пен одразу підтвердила свою кандидатуру та подала апеляцію до Касаційного суду. Наразі вона має право балотуватися, хоча судовий процес ще не завершено.
Цей результат залишає її в політично незвичному становищі.
Ле Пен не виправдали, але й не усунули від виборів. Це дозволяє її відданим прихильникам інтерпретувати судовий процес через уже наявний популістський наратив, згідно з яким інституції намагаються завадити виборцям зробити власний вибір. Ле Пен дедалі частіше подає інституційні обмеження саме так, розглядаючи народний суверенітет як альтернативне джерело легітимності.
Водночас немає підстав припускати, що вирок викликав широкий «ефект мучениці». Вересневе опитування Ipsos радше свідчить про поляризацію. Її електоральна база залишається винятково лояльною – але майже половина виборців і далі заявляє, що Ле Пен викликає у них серйозне занепокоєння.
Інший виклик для позицій Ле Пен створює її соратник Жордан Барделла.
Його стрімке піднесення на перший погляд здається таким, що підриває ідею про виняткову привабливість саме Ле Пен. Він молодший, не несе історичного багажу, пов’язаного з її прізвищем. І продемонстрував, що може зрівнюватися з нею або часом й обганяти в президентських опитуваннях.
Зрештою, подальша «нормалізація» «Нацоб’єднання» може вимагати, щоб Марін Ле Пен відійшла на другий план.
Але поява Барделла може працювати в обох напрямках.
Протягом більшої частини історії «Національного фронту» рух здавався нерозривно пов’язаним з однією родиною. А Барделла демонструє, що «Національне об’єднання» здатне породити національно визнаного лідера без прізвища Ле Пен.
Унаслідок цього партія більше схожа не на сімейний політичний проєкт, а на стійку політичну інституцію з власним механізмом наступництва.
Людина, яка доводить, що Марін Ле Пен можна замінити, парадоксальним чином також може зробити її кандидатуру менш ризикованою в очах виборців. Адже перемога «Нацоб’єднання» більше не означає передачу країни рухові, який повністю залежить від однієї людини.
Їхні стосунки не позбавлені напруженості. Наприклад, Барделла нещодавно дистанціювався від окремих елементів програми Ле Пен щодо пенсій та запропонованої заборони ісламських хусток у громадських місцях.
Але ці розбіжності також показують, наскільки далеко просунулось «Національне об’єднання».
Тепер партія здатна розвивати різні політичні стилі в межах одного національного керівництва. Барделла є спадкоємцем Ле Пен, її страховкою і дедалі більше – її суперником. Він також є доказом того, що електорат «Національного об’єднання» більше не зводиться до особистої лояльності Марін Ле Пен.
Сподівання на розбрат серед опонентів
Ле Пен потрібно, щоб її політичний блок залишався більше згуртованим, ніж партії-суперники. Щоб вона впевнено вийшла до другого туру, а потім – щоб решта електорату не змогла достатньо ефективно скоординуватися для її зупинки.
Саме тут її нинішня перевага стає структурною.
Опитування дають Ле Пен від 34% до 36% у першому турі.
Її конкуренти значно відстають і розділені між кількома політичними таборами. Підтримка Ле Пен надзвичайно добре переноситься з одних виборів на інші: понад 90% її виборців 2022 року наразі мають намір знову проголосувати за неї.
Отже, її позиції сильні, але перемога не є гарантованою. Значна частина країни й досі не сприймає її. Судовий вирок може стати політично шкідливішим під час реальної виборчої кампанії.
Барделла, зрештою, може виявитися сильнішим кандидатом. Переконливий суперник із центру, правоцентристського чи лівого табору все ще може консолідувати виборців, яких зараз об’єднує небагато, окрім протидії Ле Пен. Загалом найбільша її перевага полягає не в тому, що більшість французьких виборців активно хочуть бачити її президенткою – а в тому, що опонентам може бути важко організувати більшість проти неї.
Протягом значної частини політичної кар’єри Марін Ле Пен основний тягар лежав на ній самій. Вона мала переконати достатню кількість виборців, що вона та її партія є достатньо прийнятними для управління Францією. Після трьох президентських поразок, інституціоналізації «Національного об’єднання», краху старої партійної системи та років економічного й політичного розчарування частина цього тягаря перемістилася на інших.
Тепер її опоненти мають переконати виборців не лише в тому, що Марін Ле Пен становить ризик – а й у тому, що об’єднання з метою не допустити її президентства все ще пропонує натомість щось безпечніше та переконливіше.
Перевага Ле Пен полягає не в покращенні прийняття її Францією – а в тому, що старий механізм протидії їй послабшав. У 2027 році її опоненти можуть виявити, що самого страху перед «Національним об’єднанням» більше недостатньо для формування більшості.
Авторка: Шарлотт Гійу-Клер,
журналістка (Франція)
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.