Вже майже півтора року у Верховній Раді припадає пилом законопроєкт №12406, який вводить покарання за порушення та обхід санкцій. При тому що президент вніс його у січні 2025 року як невідкладний.
І йдеться не лише про формальне виконання євроінтеграційної вимоги та запровадження справедливих покарань для порушників. Після синхронізації українського законодавства з Директивою ЄС про криміналізацію порушення санкцій Україна могла би активніше долучатися до транскордонних розслідувань і домагатися стягнення активів, пов’язаних із порушенням санкцій.
Наприклад, арештованих суден «тіньового флоту».
Євросоюз уже має ефективну систему, в якій порушення санкцій може бути предметом кримінального переслідування, а активи – заморожені та конфісковані. В Україні ж відповідні механізми досі не запрацювали. Хоча саме країна у війні мала би бути найбільше зацікавлена в тому, щоб санкції були максимально ефективними та болісними для агресора та його пособників.
Наочним тестом для цієї системи стала історія з поділом майна подружжя Порошенків.
Після застосування персональних санкцій до колишнього президента всі його активи потрапили під блокування. Заборона розпоряджатися майном і рахунками автоматично поширилася і на спільні з його дружиною активи. Втім, подружжю Порошенків вдалося через суд фактично обійти ці обмеження та розділити майно.
Підкреслю, що в цьому матеріалі не розглядається питання справедливості накладення обмежень на активи Петра Порошенка – ми розбираємо на прикладі цієї ситуації прогалини санкційної політики.
Тобто недоліки українського законодавства щодо санкційної політики і невідповідність його європейським нормам, які дозволяють підсанкційним особам виводити з-під обмежень мільярди гривень.
Наразі це можливо зробити кількома шляхами.
Наприклад, замаскувати операції під цілком законні дії: виконання договору або судового рішення, чи створення штучної заборгованості та подальшого банкрутства підконтрольного підприємства.
Чи справді історія з поділом майна подружжя Порошенків має ознаки обходу санкцій – чи лише демонструє прогалини в українській санкційній системі? І чому українське законодавство досі відстає від європейського підходу до реалізації санкцій та боротьби з їх порушенням? Розберемо детальніше.
Обставини справи
У 2025 році Рада національної безпеки і оборони (РНБО) запровадила персональні санкції щодо експрезидента Петра Порошенка. Дружина експрезидента Марина, яка не перебуває під санкціями, не могла розпоряджатися спільним з чоловіком майном. Тож вона звернулася до суду, аби виділити «свою» частку та розблокувати активи вартістю понад 8 млрд грн.
Суд допоміг подружжю це зробити, хоча й не з першого разу.
У першій інстанції їм відмовили. Суддя кваліфікувала заявлений позов як фраудаторний (fraud з англ. – шахрайство) – тобто поданий з метою не вирішити реальний спір між подружжям, а штучно вивести активи з-під санкцій та арешту в кримінальному провадженні.
Висновок про фраудаторність додатково підсилюють два красномовні факти.
По-перше, поділ майна було ініційовано без розлучення – тобто подружжя залишається подружжям, але при цьому вирішує уже зараз офіційно розмежувати активи. По-друге, чоловік-відповідач визнав позов. Усе це лише зміцнює враження, що судове провадження було використане виключно як юридичний інструмент для обходу санкційних обмежень.
За законом будь-яке розпорядження активами має бути заморожене, доки діє санкція. Це стосується і операцій з поділом спільного сумісного майна. Втім, в апеляційній інстанції Порошенкам вдалося добитися протилежного рішення.
20 квітня 2026 року Вінницький апеляційний суд поділив спільно набуте майно між подружжям Порошенків: по 8,5 мільярда гривень на кожного. Таке рішення ґрунтується на досить аргументованих підставах – та водночас демонструє, наскільки недосконалим є українське санкційне законодавство.
Чому апеляція розділила майно?
В основу рішення Вінницького апеляційного суду покладено слушну тезу: треті (непідсанкційні) особи, чиї інтереси можуть постраждати від застосування санкцій, не мають в Україні дієвих процесуальних механізмів захисту. Іншими словами, санкції бʼють не лише по цілі – вони можуть завдавати «супутньої шкоди» добросовісним особам, які не причетні до підстав їхнього застосування. І при цьому спеціальних механізмів виправлення цієї ситуації немає.
За логікою суду, санкції було застосовано до колишнього президента, але при цьому вони «зачепили» і його дружину – особу, яка сама під обмеженнями не перебуває.
Ця логіка не позбавлена підстав у своїй загальній частині.
Проблема захисту добросовісних третіх осіб від побічних наслідків санкцій реальна і актуальна.
Цю проблему визнають і на рівні Євросоюзу.
Зокрема, Суд ЄС у справі Mazepin v. Council (Case T‑743/22) чітко зазначив: самого лише факту сімейних зв’язків недостатньо для застосування санкцій – необхідно встановити наявність економічного зв’язку між особою та підсанкційним суб’єктом.
Отже, ідея про те, що в законодавстві мають існувати механізми, які дають змогу добросовісним особам захистити свої інтереси, цілком справедлива. Але в цій конкретній справі вона, схоже, використана як інструмент для досягнення зовсім іншої мети.
Ризик «підставних» власників
Підсанкційні особи нерідко використовують «підставних» власників саме для того, щоб зберегти фактичний контроль над активами. І на це не варто заплющувати очі.
Тут варто зупинитися на принципі, що давно став аксіомою в санкційному праві – санкції поширюються не лише на активи, де підсанкційна особа є формальним власником – а й на ті, де вона реально зберігає контроль. Незалежно від того, чиє прізвище вписане у правовстановлюючих документах чи відповідних реєстрах.
Цю позицію нещодавно вкотре підтвердив Суд ЄС у справі C‑84/24 (UAB „EM SYSTEM» v AB SEB bankas and AS „Citadele banka» Lietuvos filialas): поняття «утримання» та «контролю» активів мають тлумачитися широко, враховуючи як прямі, так і непрямі способи впливу на розпорядження коштами та економічними ресурсами.
Аналогічний підхід розвиває й Вищий антикорупційний суд України (ВАКС). Тож якщо заблоковані активи підсанкційного чоловіка можуть бути розподілені як спільне сумісне майно і формально перестати бути його власністю – це створює суттєвий ризик. Дружина може стати підставною особою, через яку чоловік збереже фактичний контроль над активами – й водночас відновить можливість ними розпоряджатися, попри застосовані санкції.
Недоліки санкційної архітектури
Справа подружжя Порошенків наочно демонструє щонайменше три системні прогалини українського санкційного законодавства.
Перша. В Україні досі відсутні норми, які б прямо передбачали персональну відповідальність за порушення або обхід санкцій.
У Євросоюзі ще у квітні 2024 року ухвалили згадану на початку Директиву 2024/1226, яка зобов’язує держави-члени криміналізувати обхід санкцій. В Україні ж досі немає подібного законодавства.
Законопроєкт №12406 про криміналізацію порушення та обходу санкцій вже рік лежить в парламенті в очікуванні другого читання, попри те, що був внесений президентом як невідкладний. І в пояснювальній записці до законопроєкту окремо наголошено: «Враховуючи статус України як кандидата на вступ до Європейського Союзу, запропоновані проєктом закону зміни додатково сприятимуть адаптації національного законодавства України до правової системи ЄС».
Друга. Наразі неможливо дозволити людині під санкціями частково використовувати кошти на нагальні потреби.
В Україні відсутній аналог механізму спеціальних дозволів (authorisations), який широко застосовується в ЄС, США та Великій Британії. Цей інструмент дозволяє компетентним органам за певних умов дозволяти розморожування частини активів. Наприклад, для задоволення базових потреб підсанкційної особи або членів її сім’ї: оплати продуктів харчування, оренди, медичних послуг, юридичної допомоги. Дослідження Аналітичного центру ІЗІ показало, що без такого механізму неможливо забезпечити справедливий баланс між публічним інтересом в економічній протидії ворогові та приватними інтересами щодо захисту основоположних прав людини.
Щодо випадків, аналогічних до ситуації подружжя Порошенків, то ЄС має чітке правило – поділ майна можливий, однак лише за спеціальним дозволом, тобто за умови перевірки, що така операція не дозволить отримати підсанкційній особі економічну вигоду або контроль над активом.
Третя. Справедливість застосування санкційних обмежень.
Механізм оскарження санкцій в Україні залишається неефективним. У справі ТОВ М.С.Л. проти України Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) констатував, що українські суди, слідуючи позиції Великої палати Верховного суду, не перевіряють фактичну обґрунтованість застосування санкцій. Найголовніше питання: «Чи були підстави для їх запровадження взагалі?» – залишається без судової оцінки. ЄСПЛ визнав це порушенням статті 1 Протоколу 1 (право власності) та статті 13 Конвенції (відсутність ефективного засобу захисту). Суд наголосив, що навіть у справах, пов’язаних із національною безпекою, держава не може діяти без незалежного судового контролю.
* * * * *
Хоча конкретний випадок із поділом майна між подружжям Порошенків, ймовірніше за все, слід кваліфікувати як обхід санкцій, він підсвічує системні вади українського санкційного законодавства, які потребують невідкладного вирішення. Водночас залишається відкритим питання обґрунтованості накладення таких персональних санкцій – відповідь на яке найближчим часом може дати Верховний суд.
Завдання парламенту та органів державної влади полягає не у тому, аби санкції стали жорсткішими самі по собі. Завдання – побудувати повноцінну санкційну архітектуру: з криміналізацією обходу обмежень, з механізмами захисту добросовісних третіх осіб, з реальними процедурами спеціальних дозволів і, головне, з ефективним судовим контролем за підставністю самих санкцій.
Без цього будь-які обмежувальні заходи залишатимуться або надто жорсткими там, де це несправедливо – або надто м’якими там, де це небезпечно. А суди замість того, аби бути гарантами правопорядку, ризикуватимуть стати його слабкою ланкою.
Авторка: Тетяна Хутор,
голова аналітичного центру ІЗІ
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.