Східна Європа сьогодні входить у фазу, де старі ролі держав більше не працюють, а нові ще не оформлені. Саме тому польсько-український конфлікт виглядає нервовим, емоційним і непропорційним.
Хоча публічно йдеться про історичну пам’ять, дипломатичні жести і взаємні образи – та за цим криється також глибше питання: хто визначатиме порядок у просторі між Балтикою і Чорним морем, Німеччиною і Росією. На території, щодо якої є термін «Міжмор’я».
Польський аналітик Марек Буджиш слушно звертає увагу, що нові суспільні правила змушують і польських, і українських політиків дедалі більше будувати політику на суспільних вимогах. Політики вже не можуть сказати суспільствам: «Чекайте тихо, ми самі домовимося». Тому вони стали заручниками настроїв, які роками підживлювали або не стримували.
У цьому сенсі нинішня криза є не випадковістю, а результатом помилок, накопичених і Польщею, і Україною.
Як так сталося, що дві настільки взаємозалежні країни дивляться одна на одну крізь призму образ та історії замість призми логіки та географії?
Злам ставлення до України
Помилки дійсно були з обох сторін.
Була трагедія в Пшеводуві, коли ракета впала на польській території і загинули люди.
І офіційна Польща, і влада США тоді стверджували, що вибух спричинила ракета-перехоплювач від комплексу С-300 (того дня відбувалася масована ракетна атака з РФ, у тому числі по Львівщині), українці попри це продовжували наполягати, що цю ракету запустили росіяни. Для Польщі це був момент, який вимагав максимальної обережності, співчуття і політичної точності. Причому Польща наголошувала, що незалежно від того, хто запустив конкретну ракету, відповідальність за смерть польських громадян несе Росія як держава-агресор. Тож те, що Україна заперечувала наявні докази, сприйняли у Варшаві доволі критично.
Ба більше, у польській публіцистичній інтерпретації (наприклад, у Збігнева Параф’яновича) лунали навіть думки про «спробу втягнути Польщу і НАТО у ширший конфлікт з РФ». Цю тезу можна критикувати як перебільшену і безпідставну, але у політиці важить не лише те, що сталося, а й те, як це було прочитано іншою стороною.
Далі була зернова криза. Україна шукала будь-які доступні експортні коридори, але у Польщі була впевненість, що її територію використовують не лише для транзиту, а і для входу на польський ринок всупереч домовленостям.
Те саме сталося з ринком перевезень: українська сторона потребувала відкритих кордонів для швидких вантажних потоків і доступу до європейської інфраструктури. Але польська сторона бачила це так, що українські перевізники отримують конкурентну перевагу, а польські фірми втрачають частину ринку.
Так стратегічна солідарність жорстко зіткнулася з економічною реальністю.
А ще був виступ Володимира Зеленського в ООН, де він скритикував Анджея Дуду та фактично звинуватив його в підігруванні Росії.
Для Києва це могло бути способом тиску. Для Варшави це стало публічним приниженням.
Потім у 2023 році з’явилися розмови про новий великий українсько-польський договір, який так і не став новою стратегічною рамкою. На цьому тлі Київ, схоже, дедалі більше починав вірити у здатність будувати новий європейський порядок без польського посередництва.
Це був ключовий злам в українській свідомості щодо Польщі.
До 2022 року Польща була для України воротами на Захід, адвокатом України в ЄС і НАТО. Польща була голосом, який пояснював Заходу, чому Росія небезпечна, чому Україну треба підтримувати.
Однак від початку повномасштабної війни Україна отримала прямий доступ до Вашингтона, Лондона, Парижа, Берліна, Брюсселя, скандинавських столиць і пізніше – до нових напрямків на Близькому Сході. Як наслідок, Польща перестала сприйматися як незамінний посередник.
Конфлікт через суб’єктність України
Крім того, Україна більше не є державою, яка тільки просить.
Натомість вона стала вагомим військовим фактором, оскільки має найбільший бойовий досвід у Європі та власну індустрію дронів, успішно б’є по російських промислових об’єктах. Володимир Зеленський може поставити ультиматуми Лукашенку щодо ретрансляторів і домогтися свого.
Усе це породжує нову українську психологію: тепер Україна вірить в себе. Іноді ця віра є справедливою, іноді ні, але це точно вже не є психологією «молодшого партнера» у відносинах з Польщею. Цей період лишився у минулому.
Саме тому реакція українських лідерів громадської думки на польські претензії щодо історичної пам’яті звучить у форматі «ніхто нам не буде диктувати, хто наш герой». І йдеться не лише про УПА чи історичну політику загалом.
Українська держава відчула власну суб’єктність. Українці кажуть полякам: «ми воюємо, ми вмираємо, ми стримуємо Росію, і ви не будете нам пояснювати, як нам будувати власний пантеон».
Але те, що для України є природним елементом суверенності, для Польщі звучить як образа. І саме тут криється справжня причина кризи.
Польща також несе відповідальність за останнє загострення.
Саме польський президент з політичних мотивів загострив ситуацію з Україною, відбираючи орден Білого Орла.
А уряд Дональда Туска за майже три роки так і не створив стратегічної рамки, яка могла б вивести польсько-українські відносини з режиму взаємних реакцій.
Впливає і те, що політично Польща є глибоко поділеною.
Уряд боїться опозиції, а та використовує будь-який рух уряду як зброю проти нього, намагаючись подати дії влади як зраду або поступку Україні. Навіть коли уряд робить щось корисне для Польщі. У такій системі, як є зараз у Польщі, важко приймати складні рішення.
А держава, не здатна приймати складні рішення, не може бути надійним партнером у складних конструкціях.
Польща також могла не лише говорити про лідерство, а й створювати його практично. Приклад – дискусії про можливу миротворчу місію в Україні. Прем’єр Дональд Туск тоді категорично заявив, що Польща не братиме у цьому участі, хоча міг би зробити більш обтічну заяву, яка не означала б автоматичного відправлення солдатів. Зрештою, у Польщі були навіть дискусії щодо можливих шляхів – наприклад, пропонували домовитися з Естонією, Литвою і Латвією, що польські підрозділи підсилять оборону Балтії, а частина британських, американських чи німецьких військових підрозділів, що перебувають там, може бути перекинута на український напрямок.
Але уряд, уникаючи небезпеки критики всередині країни, обрав однозначне «ні». І в Києві це почули. А наступним кроком з Варшави почали лунати обурення про те, що її не залучають до «коаліції рішучих»
Це ілюструє головну проблему політики Польщі.
Вона хоче бути регіональним лідером, але вона скута внутрішнім конфліктом.
На цьому тлі інтерв’ю міністра закордонних справ Радослава Сікорського для Frankfurter Allgemeine Zeitung, де він фактично вимагає включити Польщу до формату E3-Україна, або заява прем’єра Туска, що Польща не вважатиме за обов’язкові рішення щодо безпеки регіону, прийняті без участі Варшави – виглядають симптоматично.
Сильна держава не просить, щоб її впустили за стіл. Вона збирає стіл.
І якщо Польща мусить добиватися від Німеччини, щоб її долучили до ключового формату визначення європейської політики щодо України, це означає, що Варшава вже втратила частину стратегічної ініціативи. І Україна це бачить.
Пастка, створена географією
Київ зрозумів, що рішення щодо війни, фінансування, зброї, мирних переговорів гарантій безпеки тощо дедалі частіше ухвалюють у форматах, де участь Польща не є обов’язковою. Колись Польща хотіла бути державою, яка приведе Україну до Європи, хотіла бути головним адвокатом України. Але тепер вона стає не центром схеми, а її проблемою – політично складною, нервовою, непередбачуваною.
Тому для Києва процеси без Польщі видаються раціональним вибором.
А для Варшави вони видаються геополітичною катастрофою.
Проте Україна, обираючи цей шлях, потрапляє у пастку.
Так, Польща політично слабка, поділена і часто діє із запізненням. Так, вона занадто покладається на США і поводиться так, ніби американська парасолька вирішить усі її проблеми. Але це не означає, що Україна може просто викреслити Польщу з розрахунку.
Бо географія продовжує грати на користь Польщі. Польща залишається головним сухопутним коридором України на Захід. Залишається ключовою країною східного флангу НАТО. Державою, через яку проходитиме значна частина логістики, торгівлі, міграції, гуманітарних зв’язків і політичної комунікації України.
Також географія дає Польщі інструменти тиску. Торгівля, транспорт, економічна політика, питання української діаспори, статус українців у Польщі, ринок праці – усе це може стати картами для торгу або засобами натиску.
Україна може не потребувати Польщі як старшого брата. Але вона все одно потребує того, щоби Польща лишалася партнером.
І так само діє зворотне.
Польща може ображатися на українську самостійність, може вимагати історичних жестів, говорити про Волинь, УПА тощо, але Польща не може змінити того факту, що її безпека сьогодні значною мірою тримається на українській армії.
Частина польських еліт звикла сприймати Україну як молодшого партнера, якого треба вести до Європи, підтримувати, але також навчати і дисциплінувати. Та після 2022 року Україна стала державою, яка воює так, як у Європі ніхто не воював десятиліттями.
Україна досі слабша економічно, корумпованіша, бідніша, залежна від зовнішніх грошей. Але військово і психологічно вона стала дорослішою.
А це створює статусний конфлікт.
Як наслідок, рішення, які раніше могли б бути стримані, тепер отримують ідентичнісний характер. А у Польщі читають їх не як внутрішню українську політику пам’яті, а як жест проти себе. Водночас польська політика теж не шукає способу знизити температуру. Вона часто підвищує її.
Рішення Кароля Навроцького забрати орден було ударом по Україні та символічним жестом, який не міг бути сприйнятий у Києві інакше ніж приниження. Але українське повернення польських орденів теж було ударом по Польщі. Це була відповідь у тій самій логіці.
Так і вмирає стара ідея Міжмор’я.
Географічно балто-чорноморський простір нікуди не зник, а потреба в осі Північ-Південь стала ще більшою. Але того Міжмор’я, в якому Польща автоматично вважала себе центром, а Україна мала бути молодшим стратегічним партнером, вже не існує.
Україна не хоче бути молодшим партнером, а Польща не готова прийняти Україну навіть як окремий центр сили.
Наслідок, неприємний для обох
Україна сьогодні намагається будувати постамериканську конструкцію безпеки, спираючись більше на Європу замість непередбачуваних США. Проте у Європі теж скоро можуть змінитися уряди, коаліції, настрої виборців та економічні пріоритети. Завтра частина Європи може знову захотіти домовлятися з Москвою. Вже жевріє спокуса повернутися до бізнесу з Росією, щойно загроза з її боку здаватиметься контрольованою.
До того ж ми маємо слабке місце: Україна залежна фінансово. Можна бути військово сильним, але без грошей, кредитів, допомоги, доступу до ринків і політичної підтримки твій маневр буде обмежений. Якщо Київ надто різко відріже Варшаву і повністю поставить на Берлін, Париж, Брюссель чи Лондон, то може стикнутися з тим, що великі держави завжди грають у власну гру.
Польща тим часом робить свою стратегічну помилку.
Вона занадто сфокусувалася на США. Американці, звичайно, не вийдуть повністю з Європи, але Америка переформатовує свою присутність. В ситуації, коли президент Дональд Трамп хоче, щоб європейці більше платили і більше ризикували – Польща не може просто сидіти під американською парасолькою і вважати це стратегією.
Особливо парадоксально, що Польща робить цей вибір попри те, що має величезний шанс брати військово-технічні знання в України. Україна має досвід сучасної дронової війни, РЕБ, ударів вглиб РФ, логістики під вогнем, оборони міст, роботи з розвідданими і масового бойового тестування технологій. Польща мала б перетворити співпрацю з Україною на військово-технічний прискорювач власної армії.
Але холоднокровності бракує, коли кожне рішення миттєво стає частиною внутрішньої польської війни.
Тому висновок неприємний для обох сторін.
Польща виглядає слабкою державою, бо не може швидко і послідовно ухвалювати складні рішення. Вона надто поділена і залежна від внутрішньої боротьби.
Україна стала сильнішою, впевненішою і самостійнішою. Проте вона ризикує переплутати військову суб’єктність із повною геополітичною автономією. Прямий контакт із Берліном не означає скасування польського кордону. Підтримка ЄС зараз – не означає, що він завжди буде діяти в українських інтересах. Мати дрони – не означає мати гроші на десятиліття війни, відновлення і модернізації.
Найбільша іронія полягає в тому, що Польща і Україна сваряться саме тоді, коли їхня взаємозалежність стала максимальною.
Польща без України повертається до старої геополітичної проблеми, коли вона знову стає східним рубежем Заходу перед Росією. Україна без Польщі втрачає найближчу регіональну опору, логістичний тил і потенційного союзника у боротьбі за сильну Східну Європу.
Старе Міжмор’я справді мертве – як польський проєкт для України, як романтична схема, де всі автоматично об’єднуються проти Росії. Але потреба в новому Міжмор’ї не зникла. Просто воно вже не може бути польським монологом. Воно може існувати лише як холодна, прагматична, може навіть взаємно неприємна, але необхідна конструкція держав, які розуміють: якщо вони не організують простір між Німеччиною і Росією самі, його організують за них інші.
Історія Східної Європи завжди карала тих, хто плутав емоцію зі стратегією. Сьогодні Польща та Україна небезпечно близько підійшли саме до цієї помилки.
Автор: Тарас Мишляєв,
директор з науково-дослідної роботи ГО «Міжнародний дипломатичний альянс»
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.