Європейський Союз змінює міграційну політику. І це не просто чергове «посилення контролю» чи політична реакція на зростання антиміграційних настроїв.
ЄС поступово перебудовує саму архітектуру управління міграцією: від перетину кордону і подання заяви про притулок – до остаточного рішення, контролю статусу і повернення тих, що не мають права залишатися.
Нинішні зміни беруть початок з тривалої кризи європейської системи притулку. Ключовим став 2015 рік, коли ЄС зіткнувся з масштабним напливом мігрантів, а стара система фактично показала свою обмеженість та недієздатність.
Тоді стало очевидно, що європейська модель притулку має кілька структурних проблем.
По-перше, Дублінська система (заснована на Дублінській конвенції 1990 р.) покладала основну відповідальність на державу першого в′їзду, що на практиці означало непропорційне навантаження на такі країни, як Греція, Італія, Іспанія чи Мальта. По-друге, механізм солідарності між державами-членами залишався слабким і політично конфліктним. По-третє, процедури надання притулку були повільними, а рішення про відмову часто не завершувалися реальним поверненням.
Саме остання проблема стала однією з найважливіших.
Європейська система могла приймати заяву на отримання притулку, реєструвати людину, розглядати справу, ухвалювати рішення – але далеко не завжди могла це рішення виконати. Якщо заяву відхиляли, це ще не означало, що людина справді залишала територію ЄС. Адже вона могла подати апеляцію, переїхати до іншої держави, зникнути і роками залишатися в «сірій зоні».
Тому впродовж останнього десятиліття міграція стала одним із головних джерел внутрішньої політичної напруги в ЄС.
Брюссель уміє відкривати двері, але не вміє їх зачиняти.
На цій тезі зростали праві та популістські партії. І така риторика спиралася на справді низьку ефективність повернень.
За даними Євростату, у 2025 році з майже 492 тисяч наказів про виїзд реально виконані були лише близько 135 тисяч – тобто приблизно 27%.
Попри зростання на 21% порівняно з 2024 роком, три чверті рішень все одно залишаються на папері. При цьому 59% повернень відбуваються добровільно – що свідчить про те, що проблема не лише у небажанні мігрантів, а передусім у неспроможності держав довести процедуру до кінця.
Це підриває довіру до всієї політики Євросоюзу.
У суспільстві виникає враження, що правила існують лише на папері. А це своєю чергою підсилює радикальні сили, які пропонують не реформу, а демонтаж гуманітарних зобов′язань.
Саме тому нинішні зміни, з одного боку, покликані зберегти право на притулок для тих, хто справді потребує міжнародного захисту, а з іншого – робить систему жорсткішою для осіб, що не мають права залишатися.
Стовпи нової політики
Першим елементом нової архітектури міграційної політики ЄС став Пакт про міграцію та притулок, чинний з червня 2024 року.
Головним його завданням є впорядкування в′їзду до ЄС – люди, які перетинають його зовнішній кордон або подають заяву про притулок, проходять єдину процедуру скринінгу. Вона включає встановлення особи, безпекову перевірку, оцінку стану здоров′я, визначення вразливості та фіксацію базових даних.
Тобто, ще до початку повноцінної процедури надання притулку або міграційної процедури, держава має знати, хто ця людина, звідки вона, чи становить безпековий ризик, чи має особливі потреби і яка процедура має застосовуватися до її справи.
Другим елементом є прискорені прикордонні процедури. Їх застосовують до окремих категорій заявників. Передусім з країн, які ЄС або держави-члени вважають безпечними, але не лише. Це може стосуватися також заявників, які вводять органи влади в оману або становлять ризик для безпеки, а також громадяни держав, щодо яких частка позитивних рішень про надання захисту є низькою. Сенс прискореної процедури полягає не в автоматичній відмові, а в тому, щоб частину справ розглядати швидше і ближче до зовнішнього кордону ЄС.
Третім елементом є оновлений Eurodac – централізована біометрична база даних ЄС.
Оновлена система має збирати не лише відбитки пальців, а й інші біометричні та ідентифікаційні дані, включно із зображенням обличчя, іменем, громадянством та інформацією про документи.
Це має зробити міграційний статус людини більше видимим
у спільній цифровій системі ЄС.
Відповідно, допомогти швидше встановлювати особу, виявляти повторні заяви в різних державах, відстежувати переміщення між юрисдикціями та пов′язувати процедури притулку, прикордонного контролю і потенційного повернення.
Четвертим елементом є механізм солідарності – держави, які стикаються з найбільшим міграційним навантаженням, не мають залишатися сам на сам із відповідальністю за прийом, реєстрацію та розгляд заяв.
Інші країни ЄС повинні долучатися через переміщення шукачів притулку, фінансові внески або практичну допомогу.
Цей механізм є спробою виправити одну зі старих слабкостей Дублінської системи, де основний тягар часто лягав на країни першого в’їзду, передусім держави на зовнішньому кордоні ЄС. Нова модель не скасовує повністю логіку відповідальності держави першого контакту – але намагається доповнити її механізмом розподілу навантаження між усіма членами Союзу.
Як спровадити нелегала
Однак Пакт про міграцію та притулок вирішує лише частину проблеми.
Він пояснює, як людину перевірити, як розглянути її заяву і як розподілити відповідальність між державами. Проте не вирішує повністю іншого: що робити з тими, хто після всіх процедур не отримав права залишитися в Євросоюзі.
Тут ключове значення має новий Регламент про повернення громадян третіх країн, які незаконно перебувають у ЄС.
1 червня 2026 року Рада ЄС і Європейський парламент досягли політичної домовленості щодо цієї ініціативи, після чого 17 червня за регламент проголосував Європарламент.
Формально документ ще має пройти заключні юридичні процедури, але його логіка вже зрозуміла.
ЄС хоче зробити повернення швидшим.
А також більш уніфікованим і менше залежним від слабких місць національних систем.
Це принципова зміна, адже дотепер базовою рамкою була Директива про повернення 2008 року, яка встановлювала спільні стандарти, але залишала державам-членам значний простір для власних процедур.
У результаті одна країна могла ухвалити рішення про повернення, інша не завжди швидко й ефективно його враховувала і мігрант міг переміщуватися всередині Шенгенського простору, використовуючи різницю між національними системами.
Новий підхід має цю фрагментацію зменшити. Регламент, на відміну від директиви, є інструментом прямої дії – а це означає, що ЄС прагне не просто рекомендувати державам схожі підходи, а створити спільну правову рамку для всієї системи повернень.
Основні складові Регламенту такі.
Перша – Європейський наказ про повернення (European Return Order).
Суть його полягає в тому, щоб ухвалене однією державою-членом рішення було видимим для інших і могло швидше враховуватися або використовуватися в подальших процедурах.
Наприклад, якщо людина отримала рішення про повернення в Італії – переїзд до Німеччини, Франції чи Польщі не має дозволяти їй фактично почати всю міграційну історію з нуля. Інші держави повинні бачити, що така особа вже перебувала в процедурі повернення або щодо неї було ухвалене відповідне рішення. Раніше національні системи між собою не комунікували достатньо швидко і повно.
Це було одним із ключових структурних недоліків старої системи.
Фактично, буде змінено суть Шенгенського простору. Якщо всередині ЄС немає регулярного прикордонного контролю, то рішення про міграційний статус людини мають бути доступними для компетентних органів всіх держав.
Іншими словами, тепер Шенген означає не лише свободу руху, а й неможливість переховування від національних процедур.
Другою складовою став обов′язок співпраці особи без права перебування з органами влади.
І це одна з найважливіших змін.
Особа без легального статусу більше не розглядається лише як пасивний об′єкт процедури – вона повинна бути доступною для адміністрації, сприяти їй в роботі, надавати документи, не приховувати інформацію, не зникати і не блокувати процедуру повернення.
Таким чином ЄС переходить від моделі виключної відповідальності держави до моделі, де особа без статусу також має чіткі юридичні обов′язки. Якщо не має права залишатися, то повинна співпрацювати за процедурою повернення.
З другої складової випливає третя – наслідки небажання такої співпраці. Вона перетворюється на юридичний фактор, який впливає на весь подальший режим поводження з людиною.
Що менше особа співпрацює з процедурою повернення – то більше держава отримує підстав переходити від м′яких інструментів, таких як добровільний виїзд, консультації чи стимули, до жорсткіших форм контролю: обмеження пересування, визначення місця проживання, затримання і примусове виконання рішення.
Четверта складова полягає в активнішому застосуванні затримання.
Якщо є ризик втечі, особа не співпрацює або розглядається як загроза безпеці, держави отримують сильніші інструменти для її утримання до моменту повернення. Це не означає автоматичного затримання всіх мігрантів без статусу – але затримання стає важливішим інструментом виконання рішення.
Однак тут криється правова небезпека.
Саме затримання в міграційній процедурі не є кримінальним покаранням, а лише адміністративним засобом. Проте на практиці для людини різниця може бути неочевидною, бо вона втрачає свободу пересування, перебуває під контролем держави і чекає на виконання рішення.
Відповідно виникає запитання, чи зможе ЄС одночасно досягнути ефективності цього елементу та реально гарантувати дотримання прав людини у різних країнах-членах?
П′ятим елементом стануть Центри повернення (Return hubs) у третіх країнах.
Це найбільш суперечлива частина нової політики.
Ідея полягає в тому, що держави ЄС зможуть укладати домовленості з третіми країнами про розміщення там осіб, які не мають права перебувати в ЄС і підлягають поверненню.
Євросоюз дедалі активніше намагається винести частину міграційного контролю за межі власної території. І цей тренд не новий, адже його можна було бачити в угодах з Туреччиною, у співпраці з країнами Північної Африки, у фінансуванні контролю мігрантських маршрутів, реадмісійних домовленостях і підтримці держав, через які проходять міграційні потоки.
Формально такі механізми мають діяти з дотриманням міжнародного права, прав людини і принципу недопущення примусового повернення – тобто заборони висилання людини туди, де їй загрожують тортури, смерть або нелюдське поводження.
Проте як завжди є свої «але».
Якщо рішення ухвалює європейська держава, але фактичне перебування людини або подальша процедура відбувається за межами ЄС, постає питання відповідальності. Хто гарантує стандарти утримання, контролює доступ до правової допомоги? Хто відповідає, якщо третя країна порушує права людини?
Саме ці ризики змушують правозахисні організації дивитися на реформу з обережністю.
УВКБ ООН та МОМ застерегли, що реалізація нової міграційної політики ЄС має супроводжуватися реальними гарантіями захисту. Ще різкіше висловилася Європейська рада у справах біженців та вигнанців (ECRE), назвавши Регламент про повернення
одним із найбільше каральних міграційних інструментів в історії ЄС.
За їхньою оцінкою, акцент на примусовому поверненні, розширення підстав для затримання та механізм центрів повернення створюють реальний ризик системних порушень прав людини. Особливо в країнах, де судовий контроль над міграційними процедурами залишається слабким.
Шостим елементом нового регламенту є довші заборони на в’їзд і жорсткіші правила щодо осіб, яких органи влади вважають ризиком для безпеки або громадського порядку.
Це вписується в ширшу тенденцію «сек′юритизації» міграційної політики – питання нелегального перебування дедалі частіше розглядається не лише як адміністративна проблема, а й як елемент контролю кордонів, внутрішньої безпеки та довіри громадян до здатності держави виконувати власні рішення.
Водночас тут важливо розуміти, що не кожна людина без легального статусу є безпековим ризиком. Нова рамка посилює інструменти саме для випадків, де держава вбачає ризик втечі, загрозу громадському порядку, повторне порушення правил або небажання виконувати рішення про повернення.
У таких ситуаціях заборони на повторний в’їзд, контрольні заходи й примусове повернення можуть застосовуватися жорсткіше.
Що це означатиме для українців
Важливим залишається запитання – який практичний вплив матиме нова політика на громадян сусідніх із ЄС держав?
Формально правила однакові для всіх громадян третіх країн без права перебування. Якщо людина не є громадянином ЄС і не має законної підстави перебувати на території Союзу, вона потрапляє в загальний режим повернення.
У випадку громадян сусідніх держав ЄС, імовірно, більше покладатиметься на швидше адміністративне виконання, реадмісію, цифрову видимість рішень, контроль повторного в’їзду та співпрацю з прикордонними й консульськими органами.
Україна в цій темі має особливе місце – але не повинна бути головним об′єктом. Варто дивитися на цифри тверезо.
Торік майже 27 тис. українських громадян було відмовлено у в’їзді до ЄС
За даними Євростату, вони стали в цьому найбільшою групою.
Це не означає відмови в захисті – адже більшість таких рішень стосується перетину кордону без необхідних документів або в рамках прикордонного контролю, не пов’язаного зі статусом тимчасового захисту.
Тимчасовий захист для українців є окремим правовим механізмом і нові правила міграції та притулку самі по собі не скасовують чинного статусу українців у ЄС.
Тому українці з тимчасовим захистом, дозволом на проживання, робочим, навчальним чи іншим легальним статусом не є цільовою групою нової політики повернення. Вирішальним для неї є легальний юридичний статус.
Якщо людина його має, то перебуває всередині правової системи. Якщо ні – потрапляє в поле контролю, обліку і повернення.
Тому поки для українців діє тимчасовий захист або інший легальний режим – вони перебувають поза полем повернення.
Але після завершення або трансформації тимчасового захисту частина людей муситиме перейти на інші правові підстави – такі як робота, навчання, сімейні підстави, підприємництво, довгострокове резидентство або повернення. Хто такого переходу не зробить, ризикує опинитися в загальній категорії громадян третіх країн без права перебування.
***
Загальний висновок полягає в тому, що нинішня реформа міграційної політики ЄС добудовує її архітектуру. Після кризи 2015 року, років політичних конфліктів, слабкої ефективності повернень і зростання правого тиску Брюссель намагається відновити довіру до системи.
Це, звичайно, не означає кінець права на притулок. Але це точно кінець епохи слабкості виконання рішень.
Набрання чинності новим регламентом відбуватиметься поетапно.
Частина положень запрацює одразу після публікації в Офіційному журналі ЄС, тоді як решта норм, зокрема ті, що потребують операційної підготовки з боку держав-членів, стануть обов’язковими до виконання через 12 місяців.
Це означає, що повноцінне застосування нової системи повернень розтягнеться щонайменше до середини 2027 року.
Автор: Тарас Мишляєв, директор з науково-дослідної роботи
ГО «Міжнародний дипломатичний альянс»
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.