Геноцид армян, но не украинцев. Как правительство Израиля делает историю инструментом своей политики

Ініційована міністром закордонних справ Ізраїлю Гідеоном Сааром та одноголосно ухвалена ізраїльським урядом резолюція про офіційне визнання Геноциду вірмен 1915 року є хрестоматійним прикладом того, як інструменти історичної пам’яті стають зброєю у великій геополітичній грі.

Цей крок руйнує парадигму традиційної ізраїльської realpolitik, яка десятиліттями тримала трагедію вірменського народу в шухляді «дипломатичних табу» – аби не псувати відносини з Анкарою. Однак зараз задекларований моральний обов’язок приховує тверезий і жорсткий розрахунок, що створює ефект доміно для всього регіону.

Головним бенефіціаром та водночас рушієм цього рішення став сам Ізраїль, який прагне завдати асиметричного удару по турецькому президенту Реджепу Таїпу Ердогану. 

Після нападу ХАМАС на Ізраїль 7 жовтня 2023 року турецький лідер, на думку Тель-Авіва, перейшов усі межі в антиізраїльській риториці. Оскільки мости у відносинах із Туреччиною вже спалено, кабінет Біньяміна Нетаньягу вирішив підняти ставки до максимуму, демонструючи внутрішню єдність і караючи Анкару за її регіональну позицію.

Реакцію Туреччини передбачити не складно. 

Може йтися про повний розрив дипломатичних відносин. 

Хоча до крайнього кроку, найімовірніше, не дійде. Враховуючи значне потепління американсько-турецьких відносин, роль Анкари у врегулюванні війни та її важливість для бізнес-інтересів Трампа, можна впевнено припустити апелювання до Вашингтона – тим більше, що незабаром у країні пройде саміт НАТО. 

Наскільки така апеляція буде вдалою, стане зрозуміло згодом – транзакційність політики США нікуди не поділася. Скоріше за все, Трамп почне жорстко торгуватися з обома сторонами одночасно, зважуючи на терезах ізраїльські безпекові потреби та турецькі вимоги щодо постачання зброї.

Ця транзакційність великих гравців суттєво змінює позиції держав Південного Кавказу. 

Офіційне Баку, хоч і висловило формальний дипломатичний протест на користь Туреччини, діє в умовах нової регіональної реальності. Стратегічна залежність Азербайджану від ізраїльських оборонних технологій проти Тегерана перестала бути абсолютною після підписання американсько-іранського меморандуму та прагматичного перезавантаження відносин між Баку та урядом Масуда Пезешкіана (зокрема, угод щодо транзитного коридору «Північ-Південь»).

Маючи більше простору для маневру, Азербайджан не рубатиме з плеча, але використовуватиме свій нафтовий козир та нові геополітичні баланси, щоб спільно з турецькими лобістами максимально розмити та затягнути фінальне ухвалення закону в Кнесеті.

Найбільш парадоксальною виявляється позиція самої Вірменії. Прем’єр-міністр Нікол Пашинян послідовно втілює доктрину «Реальної Вірменії», яка базується на делікатному, болючому замиренні з Туреччиною, відкритті кордонів та виході з багаторічної ізоляції. Заради цього Єреван навіть іде на демонтаж старих історичних наративів у внутрішньому полі.

Раптовий «пас» від Ізраїлю Пашиняну зараз категорично не потрібен: він піднімає хвилю націоналістичної істерії в Туреччині, зриває крихкі переговори та дає вірменській реваншистській опозиції залізобетонний козир звинувачувати прем’єра у слабкості на тлі рішучого Тель-Авіва. 

Ба більше, Вірменія не може гучно подякувати Ізраїлю. 

Адже ризикує зіпсувати відносини з Іраном, який залишається її критичним логістичним вікном у світ.

Окремим великим виміром цієї дискусії є питання визнання українського Голодомору 1932–1933 років як геноциду, щодо якого Кнесет роками тримає глуху оборону. Ця тема занадто масштабна, щоб обмежувати її рамками близькосхідного конфлікту, адже вона підсвічує фундаментальні розбіжності в ізраїльській філософії пам’яті. Відмова Ізраїлю базується на двох китах: ревному захисті концепту «абсолютної унікальності Шоа (Голокосту)» та прагматичній взаємодії з Кремлем.

Поки Ізраїль мислить категоріями миттєвих тактичних загроз, історичні трагедії інших націй – чи то вірменська, чи то українська – й далі сприйматимуть в тель-авівських кабінетах не через призму універсальної моралі, а як активи або ризики на поточній шахівниці.

Публікації в рубриці «Колонки» не є редакційними статтями та відображають винятково точку зору авторів