Для демократії найнебезпечніше, коли політичні противники починають домовлятися з будь-ким, аби лише перемогти. Польща дедалі ближче підходить до такої ситуації.
Протистояння між ліберальним і правим таборами посилюється, при цьому всередині правиці руйнується багаторічна ієрархія. Політики, які раніше диктували умови співпраці, змушені рахуватися з тими, кого намагалися ізолювати.
Водночас у країні все ще зберігається широкий консенсус щодо національної безпеки.
Партії сперечаються про законність дій одна одної, але погоджуються щодо необхідності протидіяти російській загрозі.
Але вже немає впевненості у тому, що так триватиме і надалі.
Останні події – від конфлікту навколо Конституційного трибуналу до Маршу незалежності 11 листопада – показали, як уже змінюються два давні неписані правила: лідерство Ярослава Качинського на правому фланзі та неприйнятність союзу з лідером ультраправої і проросійської «Конфедерації польської корони» Гжегожем Брауном.
Поки що незмінним залишається третє: питання безпеки мають бути поза міжпартійною війною. Але може бути зруйноване і це, що принесе значні виклики Польщі та України.
Правиця більше не належить Качинському
Лідер «Права і справедливості» («ПіС») Ярослав Качинський намагався використати Марш незалежності для демонстрації політичної єдності правиці та власного лідерства. Ще під час протестів навколо Конституційного трибуналу він закликав до масштабної мобілізації 11 листопада, пов’язуючи захист конституційних інституцій з боротьбою за польський суверенітет.
Однак марш показав, наскільки обмеженими стали його можливості визначати порядок денний усього правого табору.
У Варшаві зібралися прихильники різних правих середовищ, але їхні лідери крокували в колоні порізно. Тож Качинський не зміг перетворити марш на продовження протесту біля трибуналу.
Натомість президент Польщі Кароль Навроцький ішов у передній частині колони. А одним із головних політичних господарів заходу залишався віцемаршалок Сейму Кшиштоф Босак, який очолює «Національний рух» – політичне середовище, що багато років співорганізовує Марш незалежності та стало одним із засновників «Конфедерації».
Показовою стала реакція самого Качинського.
Замість колишнього диктування умов співпраці він заявив про необхідність переконувати «три Конфедерації» (Качинський вважає, що «Конфедерації» Босака і Менцена – це дві окремі політсили, ну а третьою є «Конфедерація польської корони» Брауна) створити спільний список не лише до Сенату, а й до Сейму. І цим фактично визнав, що повернення «ПіС» до влади залежатиме від домовленостей з конкурентами, які вже не вважають його беззаперечним лідером.
Навроцький тим часом поступово формує альтернативний механізм консолідації правиці.
Під час кризи навколо Конституційного трибуналу Навроцький перервав закордонну поїздку та особисто провів консультації з представниками різних політичних сил, зокрема конкурентами «ПіС». Своєю участю в Марші незалежності 11 листопада президент продемонстрував близькість до широкого правого середовища, не висуваючи жодних гасел щодо його партійного об’єднання. Його політична перевага полягає в тому, що він може підтримувати відносини з кількома конкуруючими правими середовищами, не вимагаючи їхнього підпорядкування «ПіС».
І справа не лише в символічному лідерстві. За повідомленням Onet, обговорювана схема президентського сенатського пакту передбачає для «ПіС» лише 17 кандидатських округів, хоча партія нині має 31 сенатора. Ще кільканадцять округів могли б отримати кандидати Навроцького. Це означало б перерозподіл політичного впливу на користь президентського середовища.
Опитування підтверджують структурні зміни. За недавнім опитуванням від IBRiS, «ПіС» має 16,5% підтримки, «Конфедерація» – 13,2%, а партія Брауна – 10,5%. В перерахунку на мандати потенційна права більшість із 241 депутата включала б лише 96 представників «ПіС». Це показує, наскільки важливими й вагомими можуть стати партнери Качинського.
Тож хоча Качинський поки ще зберігає керівництво найбільшою правою партією, він дедалі менше контролює правицю як політичне ціле. Навроцький може претендувати на роль її координатора, тоді як «Конфедерації» отримують можливість самостійно визначати умови співпраці.
З Брауном уже можна домовлятися
Ще на початку 2026 року Ярослав Качинський категорично відкидав можливість союзу з Гжегожем Брауном. У червні він заявив, що радше залишиться без влади, ніж створить із ним коаліцію. Називав Брауна небезпечним для Польщі, зокрема через російські зв’язки його оточення.
Однак за кілька місяців партію, яку Качинський хотів залишити на узбіччі, почали розглядати як можливого учасника майбутньої правої більшості.
Причому сам Браун не зробив нічого, щоб стати прийнятнішим партнером.
Його антисемітська, антиукраїнська та відверто проросійська риторика не змінилася.
Змінилися інтереси тих, хто раніше вважав співпрацю з ним неприпустимою. А перегляд цієї межі розпочався в оточенні президента Навроцького.
Ще у вересні там виключали співпрацю з Брауном через його проросійські погляди – проте вже в жовтні представники президента опрацьовували «сенатський пакт», у якому партії Брауна пропонували чотири кандидатські округи.
Для Навроцького така домовленість має практичне значення, тому що права більшість у Сенаті розширила б його можливості політичного впливу. Однак інтереси президента та Брауна тут не зовсім тотожні.
Навроцький прагне сформувати більшість, тоді як для Брауна сама участь у переговорах дозволяє перейти від становища небажаного партнера до статусу учасника переговорів про майбутню владу.
Конфлікт навколо Конституційного трибуналу наприкінці жовтня лише прискорив цей процес.
Браун скористався спільною присутністю на протесті, опублікувавши фотографію з Качинським. Проте 11 листопада лідер «ПіС» уже сам заговорив про необхідність створення єдиного списку правиці до Сейму за участю «трьох Конфедерацій».
Наслідки можуть вийти далеко за межі виборів.
Якщо від депутатів Брауна залежатиме формування уряду, він зможе вимагати поступок навіть без участі в Кабінеті міністрів. А ще до виборів потенційні партнери можуть почати пом’якшувати критику його позицій, щоб не втратити можливості майбутнього союзу.
Чи залишиться безпека поза політичною війною?
Попри гостру боротьбу за владу, основні польські партії досі погоджуються щодо російської загрози, необхідності зміцнювати армію та зберігати американську військову присутність.
Але протистояння прем’єр-міністра Дональда Туска та Кароля Навроцького ставить складне запитання: що виявиться сильнішим – спільна оцінка загроз чи взаємна політична недовіра?
Конфлікт навколо Конституційного трибуналу є одним із найвиразніших проявів цього протистояння.
Уряд наполягає, що відновлює законний порядок роботи конституційної установи. Президентський і правий табори вважають ці дії незаконним захопленням трибуналу. Обидві сторони заперечують правомірність дій одна одної, представляючи власну позицію як захист конституційного порядку.
Після недавньої трагедії в Кракові Туск і Навроцький змогли разом пройти Маршем мовчання, вшановуючи загиблих.
Однак уже в промові до Дня незалежності президент демонстрував готовність до співпраці у військових питаннях – і непоступливість щодо Конституційного трибуналу.
Туск у Щецині закликав простягнути одне одному руки, проте не відступив від своєї позиції щодо законності урядових дій. Не називаючи опонентів зрадниками прямо, обидва звернулися до історичних прикладів, коли внутрішні конфлікти ставали загрозою польській державності.
За таких обставин зростає політична ціна компромісу. Коли обидві сторони вважають, що саме вони захищають конституційний лад, поступки противникові можуть сприйматися як відмова від власних принципів. І хоча уряд та президент поки що здатні співпрацювати у військовій сфері, дедалі гостріше протистояння ускладнює підтримання необхідної довіри між державними інституціями.
І тут зміни, які вже відбулися, набувають безпекового виміру.
Качинський допускає виборчу співпрацю з Брауном, а Навроцький розглядає його середовище як можливого учасника широкого правого пакту. Але ж ідеться про політичну силу, представники якої виступають за зближення з Росією – що суперечить усталеному безпековому курсу основних польських партій.
Ризик полягає не обов’язково у відкритому перегляді цього курсу.
«ПіС» та інші потенційні партнери можуть зберігати жорстку антиросійську риторику, але заради коаліційної стабільності поступатися в конкретних питаннях підтримки України, санкційної політики чи відносин із Москвою. Для цього Брауну не потрібне Міністерство оборони. Достатньо депутатських голосів, без яких уряд не зможе забезпечувати парламентську більшість для своїх рішень.
Послаблення лідерства Качинського та вигоди від союзу з Брауном вже змушують польську правицю переглядати колишні обмеження.
Тож наступний виклик стосується вже не лише партійних союзів, а здатності держави зберігати послідовну безпекову політику незалежно від того, хто контролює її інституції. Ключове запитання нині звучить так: від яких принципів політики готові відмовитися заради здобуття влади і чи залишиться національна безпека тією межею, яку вони не наважаться перейти?
Автор: Тарас Мишляєв,
директор з науково-дослідної роботи ГО «Міжнародний дипломатичний альянс»
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.