Нині багато говорять про спосіб та швидкість передвступної інтеграції України до ЄС, зокрема до його спільного ринку.
Однак за будь-якого варіанта для успішної інтеграції українська промисловість має залишатися конкурентоспроможною.
І тут постає запитання: як Україні підготувати її до відповідності європейським екологічним стандартам, включно з необхідністю придбання дозволів на викиди вуглецю? Адже якщо Україна бажає стати повноправним членом Європейського Союзу, українська промисловість зрештою буде змушена платити європейську ціну за ці викиди.
Вже сьогодні частина українських експортерів відчуває вплив європейської кліматичної політики, оскільки 2026 року Механізм вуглецевого коригування імпорту ЄС (CBAM) переходить до платної фази.
Однак, на відміну від країн ЄС,
українські компанії змушені самостійно долати пов’язані з цим виклики,
не маючи сталого внутрішнього фінансового механізму державної підтримки. За відсутності належних інструментів стимулювання декарбонізаційних інвестицій компаніям складно підготувати свій бізнес до стрімкого зростання вартості викидів вуглецю.
Очевидно, що така підтримка не може фінансуватися за рахунок державного бюджету України в умовах війни.
Однак у цьому і немає потреби.
У країнах Європейського Союзу інструменти підтримки декарбонізації переважно фінансують за рахунок доходів, отриманих саме від механізмів ціноутворення на викиди вуглецю. Цей принцип відомий як реінвестування надходжень від податку на викиди вуглецю або торгівлі квотами на викиди.
Його запровадили і в Україні – створили фонд декарбонізації, який спрямовує такі доходи на фінансування декарбонізаційних інвестицій.
Проблема «курки та яйця»
Однак ключова проблема залишається незмінною: низька ціна на викиди вуглецю генерує обмежені доходи, а отже, і обмежені можливості для фінансової підтримки проєктів.
За відсутності достатніх ресурсів українська промисловість не має необхідного інвестиційного фінансування для модернізації та підготовки до інтеграції в європейську систему кліматичного регулювання. Навіть потенційне створення Фонду модернізації, нещодавно запропоноване в проєкті Закону України «Про засади функціонування національної системи торгівлі квотами на викиди парникових газів», не здатне вирішити цю основоположну проблему.
У результаті виникає класична вилка.
Без фінансової підтримки декарбонізації промисловість не готова політично підтримати підвищення ціни на викиди вуглецю – але без збільшення вартості Україні буде складно мобілізувати інвестиції, необхідні для успішного зеленого переходу. Адже що вища ціна – то більше надходжень до фонду декарбонізації.
Водночас якщо Україна бажає приєднатися до Європейського Союзу, їй доведеться інтегруватися в Систему торгівлі викидами ЄС (EU ETS). А там промисловість платить близько 70–90 євро за тонну викидів CO₂. Для України, де
вартість викидів вуглецю досі не перевищує 1 євро за тонну,
раптове зростання у понад 60 разів без належних компенсаторних механізмів стало б надмірним навантаженням для бізнесу.
Найкращим рішенням є передбачуване та поступове підвищення вартості вуглецевих викидів в Україні.
Це дозволило б уникнути різкого шоку для промисловості, спрямувати інвестиції на відбудову підприємств і перехід на більш чисті та сучасні виробництва, а також підтримати довгострокову конкурентоспроможність України на внутрішньому ринку ЄС.
Саме тому Україна має розпочати підготовку до трансформації своєї економіки якомога раніше.
Але ж через війну у державній політиці об’єктивно домінують короткострокові підходи, навіть якщо стратегічною метою залишається європейська інтеграція.
Як подвоїти компенсації
Саме тому Києву та Брюсселю потрібна нова політична домовленість.
В основі такої домовленості має лежати простий принцип: кожен євро, що надійшов всередині України через механізми оподаткування та/або національну систему торгівлі викидами, повинен автоматично супроводжуватися додатковим європейським співфінансуванням.
Такий механізм має потенціал для докорінної зміни політичної економії ціноутворення на викиди вуглецю в Україні.
З його використанням підвищення ціни на вуглецеві викиди одразу генеруватиме додатковий інвестиційний капітал, необхідний українським підприємствам для модернізації.
За наявності такого механізму українській промисловості не доведеться побоюватися сплати «цін ЄС» на викиди вуглецю. А це своєю чергою може стимулювати Україну до поступового підвищення рівня оподаткування та розширення сфери дії внутрішньої системи ціноутворення на викиди вуглецю.
Обидва потоки фінансування можуть спрямовуватися до спільного європейсько-українського інструменту, який управлятиметься на паритетних засадах та буде зосереджений на модернізації промисловості, розвитку інфраструктури чистої енергетики та довгострокових інвестиціях у відбудову.
З часом такий механізм буде здатний мобілізовувати мільярди євро щороку.
Це дозволить Україні створити потужну інституцію, подібну до кліматичних та промислових фондів, які вже сьогодні забезпечують підтримку зеленого переходу у країнах Європейського Союзу.
Якщо Україна серйозно налаштована на європейську інтеграцію, вона має підвищувати ціну на вуглецеві викиди.
Але якщо Європа справді зацікавлена в членстві України – вона не може розглядати модернізацію української промисловості виключно як проблему Києва.
Спільно фінансована та спільно керована фінансова інституція могла би подолати цей розрив і допомогти Україні побудувати конкурентоспроможну та сталу промисловість, здатну успішно конкурувати в рамках європейської зеленої економіки та робити внесок у її розвиток.
Автори: Георг Захманн, Олександр Зіхенедер, Олег Савицький, Razom We Stand
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.