Слова Володимира Зеленського під час зустрічі з президентом Сербії Александром Вучичем викликали різку реакцію в Косові. Відтоді минув майже тиждень, але емоції у Приштині не вщухають.
13 серпня у ситуацію мав навіть втрутитися албанський прем’єр Еді Рама. Він попросив албанців Косова та самої Албанії заспокоїтися, припинити антиукраїнську істерику і спробувати зрозуміти українців, чия держава зараз веде війну за власне виживання.
Утім, і нам, українцям, варто зрозуміти, чому саме реакція у Косові виявилася аж такою емоційною.
Зрозуміти і для того, щоби більше не робити подібних помилок.
І для того, щоби згодом Україна все ж ухвалила правильне рішення – визнала, зрештою, незалежність Косова. Здобуту ним у відповідності до міжнародного права, і підкріплену рішенням Суду ООН – найавторитетнішої інституції в світі у цій царині.
Ну а те, що Зеленський спробував прикрити свою заяву щодо Косова відверто неправдивим посиланням на міжнародне право, стало окремою сумною сторінкою цієї історії.
А окрім того, українцям варто просто дізнатися більше про цю балканську країну. Цей текст може допомогти зрозуміти, як багато аналогій існує між Косово і Україною.
Країна з «власною Росією» під боком
Вже багато сказано про те, що для косоварів питання відносин із Сербією залишається надзвичайно чутливим. Пам’ять про війну 1998–1999 років досі визначає їхнє ставлення до політики та міжнародних подій загалом. Те саме чекає також на Україну і на наше ставлення до світу після настання миру.
Власне, для українців ставлення тої чи іншої країни до Росії вже зараз є визначає, чи можна вважати країну «дружньою» до нас. І так само косовські албанці надають дуже серйозного значення відносинам інших держав із Сербією – яка провадила етнічні чистки (а на думку самих косоварів вчиняла геноцид) у Косові.
Хоч війна і закінчилася ще в 1999 році, пам’ять про тодішні звірства сербської армії досі дуже жива.
Мені довелося пожити в Приштині сім місяців у 2022 році, коли Асоціація журналістів Косова спільно з тодішнім урядом Альбіна Курті запровадила програму прихистку українських журналістів.
Спочатку її було розраховано на 20 медійників і на три місяці. Коли стало зрозуміло, що війна закінчуватися не збирається, уряд продовжив її на невизначений термін. І косовари були готові приймати значно більше українців.
«Ми не можемо просто зі всіма попрощатися і сказати «нехай щастить», коли знаємо, що половині з цих людей нікуди їхати, бо їхні домівки в окупації. Для нас це не просто робота, а солідарність і підтримка людей, які опинилися в скрутному становищі», – так пояснювали місію програми в Асоціації журналістів.
«У нас тут під боком своя Росія. Тому ми дуже схожі з вами і дуже вас розуміємо», – запевняли мене місцеві в один голос.
«Вони з вами роблять те саме, що серби робили з нами», – казали мені абсолютно всі, хто дізнавався, що я з України.
І вони мають рацію.
Російська ненависть до українців має давні корені – і у Косові це не треба пояснювати та доводити. За розповідями місцевих, серби вдавалися до утисків албанців ще до початку активної фази війни.
«Моя мама не знала сербської. Коли вона приходила в магазин, то їй усе продавали набагато дорожче», – розповідав знайомий.
З початком війни це набуло жахливих форм.
«Мені пощастило, що я знала сербську, тому мене не зґвалтували, як усіх інших жінок у моєму селі», – зізналася мені у приватній розмові одна з косовських політикинь.
У 2022 році косовари відчули цю спорідненість, тож тема України була тут дуже актуальною. Місцеві журналісти охоче запрошували українських журналісток у ефір, нам постійно пропонували написати щось про війну і навіть влаштовували прийняття на нашу честь.
Від мера Приштини Перпаріма Рами, який у підсумку зняв український банер-прапор з легендарної будівлі Гранд-готеля, тоді не було жодних натяків на неприязнь до України. Навпаки, він був майже на кожному заході, присвяченому нашій війні.
Косово – не Сербія. На місці це особливо відчувається
Візова політика Косова, загалом, дуже проста. Зазвичай це – безвіз для громадян тих країн, які визнають їхню незалежність, та завжди візовий режим для тих, хто не визнає.
Так було і з Україною до 2022 року.
Я здавна опікувалася Балканами, але багато років не могла потрапити до Косова, оскільки процедура отримання дозволу на в’їзд була вельми складною. Одного разу мене навіть закрили в «тюрмі» в аеропорту Приштини і депортували, бо документи не були оформлені належним чином.
Однак після російського вторгнення – всупереч власним правилам – Приштина скасувала всі обмеження на в’їзд для українців через прагнення допомогти людям зі спорідненої країни, до якої прийшла війна.
Але на заваді стало те, що в Україні про Косово мало хто знає.
«Ми очікували десь 5000 біженців, однак до нас і 50 не приїхало», – казали мені тоді з розчаруванням місцеві посадовці.
Майже кожного разу в аеропорту митники вітали мене фразою «Слава Україні», а коли бачили місцеву посвідку на проживання, раділи, що я, українка, обрала саме Косово. Найбільше їх тішило те, що я могла з ними спілкуватися ламаною албанською.
Але є частина Косова, де таких настроїв не було. Вони зникали на сербській стороні Митровиці – косовського міста, розділеного річкою Ібар на албанську і сербську частини.
Кожен раз, коли я їздила на той бік – відчувала ворожість щойно згадувала, що я з України. Моя сербська, яку я знаю набагато краще за албанську, викликала в них або байдужість, або навіть атаки на мене із вимогою пояснити, чому ми не хочемо дружити з Росією.
Банер в сербській частині Митровиці.
А ще – одразу ж за мостом на мене чекав мурал із абсурдним написом «Косово є Сербія, Крим є Росія».
Був неймовірний контраст із албанцям, які безапеляційно і безумовно підтримували саме Україну.
Косовські албанці навіть чути не хотіли, що Росія може мати в чомусь рацію, а Володимир Зеленський був для них справжнім героєм.
Тема визнання Україною Косова була також невід’ємною частиною мого перебування в Приштині. Кожне медіа, яке зі мною спілкувалося, ставило це питання. Я була впевнена, що це відбудеться, як тільки українська війна вийде з активної фази.
«Ми все одно з вами, навіть якщо ви нас не визнаєте», – казали мені тоді вони.
Як знімали прапор: важливі деталі реакції на слова Зеленського
Косово від початку повномасштабного вторгнення Росії підтримує Україну на політичному, гуманітарному та військовому рівнях. Косовари навчають українців розмінуванню, приймають українських біженців і передають власний досвід допомоги та реабілітації людям, які пережили сексуальне насильство й тортури під час війни.
Саме тому висловлювання Володимира Зеленського в Белграді завдало косоварам болю. Воно справді обурило людей, які щиро підтримували Україну.
А далі сталося те, що змусило й українців заговорити про Косово.
Готель «Гранд» в центрі Приштини, на фасаді якого донедавна висів величезний банер з українським прапором – будівля дуже символічна. Його побудовали ще наприкінці 1970-х, всередині виглядає дуже занедбано і старомодно, але на його даху часто проводять офіційні заходи за участю перших осіб Косова та дипломатів.
Гранд-готель пережив війну, побув під контролем сербських сил, Армії визволення Косова (UÇK) та місії НАТО KFOR, і зараз є нагадуванням про негаразди, які місто все ж пережило.
Та обурення косоварів почалося не зі знятого прапора. Навпаки, ця дія стала швидше наслідком обурення.
Після необережних висловлювань президента України в Белграді в соцмережах здійнявся справжній ґвалт.
«Ця Україна не краще Сербії», – такі емоційні коментарі можна було помітити під постами знайомих албанців. Україні відразу нагадали і допомогу Македонії у період військового конфлікту 2001 року між владою Македонії й албанськими повстанцями – тоді Київ постачав бойові вертольоти (Мі-8 і Мі-24) та літаки (Су-25) урядовій армії.
Але були і тверезі голоси.
Всі, хто безпосередньо дотичний до підтримки України та українців у Приштині написали пости про те, що для них ситуація в Белграді нічого не змінила.
«Бути з Україною означає бути на правильному боці історії,» – основний меседж тих албанців, які не змінили свою думку.
До слова, саме косовські албанці – це ті, хто досі питає, чи в меен все гаразд, коли бачать мої пости про масовані атаки Києва. Хоча основну частину з чотирьох років у Європи – до того як повернутися до Києва – я провела не в Косові, а в інший європейській державі.
Україна теж має бути на правильному боці історії
Водночас це не означає, що історія у Белграді має ставити хрест на спорідненості України та Косова. І зараз принаймні частина політиків-албанців намагаються це пояснити тим, хто у своєму обуренні словами Зеленського зайшов аж надто далеко.
Можна бути незгодним із одним реченням із пресконференції Зеленського – але це не привід «скасовувати» Україну. «Україна може помилятися щодо Косова, але її право на свободу залишається беззаперечним, і боротьба за це право означає боротьбу за Європу і за нас самих. Ці істини цілком можуть співіснувати в одному реченні», – заявив про це прем’єр Албанії Еді Рама.
Бо Україна у війні за будь-яких обставин потребує та заслуговує на підтримку.
Так само безумовно, що зараз для України головне – здолати ворога. Але на цьому історія не закінчиться, і вже зараз варто готуватися до нової ролі у повоєнні часи. Ролі України, для якої важать цінності.
Тому тим більше шкода, що президент Зеленський свою відповідь у Белграді на запитання сербської журналістки щодо Косова почав з фрази про те, що Україна, мовляв, не визнає незалежність цієї країни, «бо поважає міжнародне право».
Але ж ситуація – рівно протилежна!
Міжнародне право однозначно каже про незалежність Косова.
Міжнародний суд ООН у 2010 році ухвалив рішення, у якому підтвердив правомірність відокремлення Косова від Сербії.
У тому рішенні йдеться, що серби самі – через багаторічні приниження косовських албанців, через політику етнічних чисток проти них тощо – зробили неможливим подальше співіснування у рамках єдиної держави. Ґрунтуючись на цій та низці інших підстав, Суд визначив, що косовська ситуація – унікальна та така, що не створює прецеденту – дозволяє з певністю говорити, що незалежність Косова є правомірною.
Суд ООН діє, ґрунтуючись на Статуті ООН, а його рішення є джерелом міжнародного права.
А слова Зеленського про те, що «Косово належить Сербії за міжнародним правом» – це правове невігластво. І це просто неправда.
Те, що Україна поки що не визнає незалежність Косова – це суто політичне рішення. Воно має під собою підґрунтя, про що ЄП вже розповідала. Ціна цієї позиції – збереження постачання снарядів до ЗСУ, збереження сербської позиції щодо Криму тощо, але це – Realpolitik. Міжнародного права тут і поруч немає.
А ціннісно та змістовно заява президента України була помилкою.
Дуже шкода, що Україна жодним чином не намагається її виправити. Адже ніхто в Європі не розуміє біль українців краще за косовських албанців.
Автор: Дар’я Мещерякова, журналістка «Європейської правди».
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.